Саймон Шінек — англо-американський автор, мотиваційний спікер і маркетинговий консультант. Він автор кількох відомих мотиваційних видань, одне з яких пов’язане з відомими вже в Україні TED-конференціями.
Один з виступів Саймона Шінека був присвячений нинішньому молодому поколінню і його проблемам.
— Маємо ціле покоління, яке виростає з нижчою самооцінкою, ніж попереднє. Ми живемо у світі Фейсбука та Інстаграма. А це означає, що ми накладаємо фільтри на все. Нам добре вдається показувати людям, що життя прекрасне — попри нашу депресію. Всі виглядають крутими, з усім дають собі раду. А дійсність набагато складніша, більшість із нею не дає собі ради. Тому, коли старші кажуть: «Що нам із цим робити?» — це звучить як «Ми маємо зробити саме це». А самі й поняття не мають!
Отож ми маємо ціле покоління, яке виростає з нижчою самооцінкою, ніж попереднє. І не з їхньої власної провини. Вони отримали поганий взірець. А технології це посилюють.
Хімія і життя
Відомо, що користування соцмережами і мобільними телефонами викликає утворення хімічної сполуки, яка зветься допамін. Саме тому ми почуваємося добре, отримуючи СМС. Нам усім таке траплялося: коли маєш поганий настрій або почуваєшся самотнім — висилаєш СМСку до 10 знайомих: «Привіт», «Привіт», «Привіт», і маєш пречудовий настрій, коли отримуєш відповідь.
Ми рахуємо лайки і повертаємося по десять разів, аби перевірити, чи популярність нашого Інстаграму не зменшилася. «Діється щось погане? Мене вже не люблять?» Для молоді стає травмою усунення зі списку друзів — розфренд.
Отож добре відомо, що коли отримуєш повідомлення, виділяється допамін, який робить так, що почуваєшся краще. Тому ми це так любимо і так часто до цього повертаємося. Допамін — саме та речовина, яка виділяється, коли людина курить, випиває або впадає в азарт. Іншими словами — це речовина, яка робить дуже і дуже залежним.
У нас існують вікові обмеження на паління сигарет, азартні ігри і вживання алкоголю. Але жодних обмежень на користування соцмережами і мобільними телефонами. Це аналогічне тому, якби відчинити шафку з алкоголем і сказати: «Агов, якщо зростання принесе вам прикрощі, то — прошу!» І саме це й відбувається. Ми маємо ціле покоління, яке має легкий доступ до високо аддиктивної хімічної сполуки — допаміну — через соцмережі й телефони.
Чому це важливо усвідомлювати?
Майже кожен алкоголік відкрив для себе алкоголь, коли був підлітком. Коли ми ще дуже молоді, нам потрібне прийняття з боку наших батьків. Коли ми підростаємо, більше потребуємо схвалення з боку наших знайомих. Це сильно розчаровує наших батьків, але має високе значення для нас і дозволяє увійти (інкультуруватися) у ширше коло, поза нашими найближчими. Це період дуже й дуже високого стресу, коли ми повинні вчитися покладатися на наших приятелів.
Деякі люди, цілком випадково, відкривають для себе у цей час алкоголь і дурманні властивості допаміну, який допомагає їм давати собі раду зі стресом і непевністю в період дозрівання. І, на жаль, це стає для них звичкою. Цілу решту життя, зазнаючи стресів, замість звернутися з цим до когось, вони хапаються за пляшку. Соціальний стрес, фінансовий стрес, кар’єрний… це найчастіші приводи, з яких алкоголік п’є.
Ми дозволяємо необмежений доступ до медій та засобів, що стимулюють вироблення допаміну, аж до вироблення сильної звички паралельно з дорослішанням. Надто багато дітей не здатні створювати глибокі стосунки. Це їхні слова, не мої. Вони зізнаються, що чимало їхніх знайомств — поверхові, що на них не можна розраховувати. Вони цим граються. Або мають усвідомлення, що друзі відвернуться від них, щойно знайдеться хтось цікавіший. Брак глибоких, значущих стосунків випливає з того, що ніколи не практикуються потрібні для цього навички. А що гірше — не набувається механізм радити собі зі стресами. Отож коли в їхньому житті з’являється якесь потрясіння, — вони звертаються не до людини, а до пристрою. Ідуть у соцмережі. Сягають по речі, які дають їм короткочасне задоволення.
Ми про це знаємо. Наука підтверджує, що люди, які проводять багато часу у Фейсбуці, частіше впадають у депресію, ніж ті, які в ньому сидять менше. Тут ідеться про рівновагу. Алкоголь не є злом, злом є зловживання алкоголем. Азарт це весело; забагато азарту — це небезпечно. Немає нічого поганого в самих по собі соцмережах і телефонах. Тільки потрібна рівновага.
Якщо ти сидиш на обіді з друзями і пишеш СМСки до того, кого нема поруч, то з тобою вже проблема. Це узалежнення. Якщо ти сидиш на зустрічі з людьми, яких маєш слухати і з якими маєш розмовляти, а ти кладеш обік себе телефон, — байдуже, перевернутий донизу екраном чи ні, це не має значення! — це висилає підсвідомий сигнал до людей біля тебе, що ти не з ними. Що вони в цей момент не дуже важливі. Відбувається саме це. Ти не можеш його відкласти, бо ти від нього узалежнений.
Коли ти прокидаєшся і хапаєшся за телефон, перш ніж скажеш «добридень» своїй дівчині, чи хлопцю, чи дружині — ти впав у залежність. І, як більшість хворобливих залежностей, ця теж із часом призводить до розпаду зв’язку. Вона коштуватиме тобі багато часу, грошей і зруйнує твоє життя.
Швидке задоволення — і швидкі розчарування
Отож маємо ціле покоління з заниженою самооцінкою, яке не має механізму радити собі зі стресом; додайте до цього брак терпеливості. Вони виростають у світі, де всі бажання задовольняються тут же. Хочеш щось купити? — йдеш на Амазон і маєш це на наступний день. Хочеш переглянути фільм? — залогінься і дивись. Не треба перевіряти, о котрій починається сеанс. Хочеш переглянути серіал? — бум! І маєш. Не треба чекати тиждень за тижнем. Я знаю людей, які пропускають серії, тільки для того, щоб переглянути все повністю, як сезон завершиться.
Миттєве задоволення! Хочеш на побачення? Навіть не мусиш вчитися, як поводитись. Не мусиш практикуватися, як сказати «Привіт». Не мусиш почуватися некомфортно, коли кажеш «так» замість сказати «ні», і навпаки. Просто пересуваєш повзунок направо. Бам! — і все готове. Не мусиш вчитися механізмів, необхідних у соціальних ситуаціях. Все, чого хочеш, можеш мати одразу. Все, що завгодно. Миттєве задоволення. За одним винятком: задоволення від праці та міцного зв’язку… бо нема таких застосунків. Це повільний, складний, тяжкий і незручний процес.
Я постійно зустрічаю цю прекрасну, фантастичну, ідеалістичну молодь, яка тяжко працює. Вони закінчили навчання і працюють на найнижчих посадах. Я питаюся: «Як справи?» А у відповідь: «Певно, я звільнюся». Я такий: «А чому?» — «Я ні на що не маю впливу.» — «Але ж ти тут усього вісім місяців!..»
Це так, якби вони стояли біля підніжжя гори з абстрактною концепцією під назвою «вплив». Вони хочуть справляти на цьому світі «вплив», який є вершиною, але не зауважують самої гори. Неважливо, чи ти сходиш на цю гору швидко, чи повільно: гора існує. Молоде покоління мусить навчитися терпеливості. Деякі речі насправді мають значення. Такі, як любов. Або сповненість у роботі. Радість. Любов до життя, упевненість у собі, набір умінь — будь-що з цього вимагає часу. Інколи деякі елементи можна «підігнати», але загалом ця подорож — тривала, виснажлива і тяжка. Якщо не просити про допомогу і не набути цих умінь, то впадеш із цієї гори. А в найгіршому разі — і ми це бачимо — найгіршою ситуацією є зростання числа самогубств. Зростання числа смертей від передозування наркотиків. Бачимо щоразу більше дітей, які покидають школу або пропускають заняття через депресію. Це воістину погано.
У кращому разі — бо це все були найгірші приклади — ми матимемо покоління, що доростає і проходить життям, але ніколи не пізнає радості. Ніколи не відчує глибокого задоволення від сповнення у роботі та в житті. Вони пройдуть життям із відчуттям, ніби все добре. «Як там на роботі? — Все добре. Так, як і вчора. — Як твої стосунки? — Все добре». І це — найкращий сценарій.
Не ваша провина
А він приводить нас до наступного пункту: оточення. Він і приводить нас до того, що ми маємо групу фантастично прекрасної молоді, яка просто отримала поганий взірець, не з власної провини. Ми вміщуємо цих дітей у корпоративне середовище, яке дбає більше про цифри, ніж про них. Воно турбується більше про короткотермінові зиски, ніж про довготермінове життя молодої людини. Більше переймаються роком, аніж цілим життям. А вміщуючи їх у корпоративне середовище, ми зовсім не допомагаємо їм будувати впевненість у собі. Це не допомагає їм набути вміння співпраці, подолати цифровий виклик і знайти рівновагу. Це не полегшує їм боротьбу з потребою моментального задоволення і не вчить їх радості чи відчуття впливу і сповнення, яке маєш, коли працюєш над чимсь довго, чого неможливо осягнути за місяць чи навіть за рік. Ми впихаємо їх у корпорації, а найгірше, що то вони почуваються винними. Вони звинувачують себе, вважають, що то їхня провина, що вони не можуть дати собі раду. Це неправда, і я тут, аби довести до свідомості, що то не їхня провина. Це корпоративне середовище, це брак хорошого лідерства у нашому світі роблять так, що вони так почуваються. Вони отримали поганий зразок, і я ненавиджу це казати, але це відповідальність фірм. «Тобою бути погано, шкода, але не маєш вибору». Я би хотів, аби суспільство і батьки виконали кращу роботу — однак вони цього не зробили, а отже, ми мусимо. Ми повинні наполегливо працювати, аби знайти спосіб збудувати їхню впевненість у собі. Аби знайти методи навчення їх, як набути соціальні навички, яких їм бракує.
Не повинно бути жодних телефонів у конференц-залах. Жодних! Я не маю на увазі, що треба сидіти зовні й писати СМСи. Коли ми чекаємо на зустріч, ми всі робимо те саме: «чекаємо на початок», сидячи в телефонах. Почалося? — о, ну то добре, відкладемо! Але стосунки утворюються не так. Ідеться про малі речі. Стосунки постають так: коли чекаєш на початок — запитуєш знайомого: «Як там твій тато? Я чув, він був у лікарні. — Йому краще, дякую, що запитав, він уже вдома. — О, я радий, це чудова новина. — Знаю, я тоді дуже злякався». Отак будуються стосунки!
«Гей, може, вже здаси той звіт? — Ох, я його ще не зробив! — Нічого, я тобі допоможу. — Справді?» Так постає довіра. Її неможливо збудувати за один день. Навіть погані часи не будують довіри одразу. Це вимагає терпеливості, тяглості, послідовності. Ми маємо творити механізми, які дозволяють постати нешкідливим взаєминам. Дозволяючи користуватися телефонами під час зустрічей, ми поводимося так: сидимо біля когось і раз по раз зиркаємо на екран. Це мій улюблений момент: телефон дзвонить, а ти кажеш — ні-ні, я не перериватимуся. — О, який ти чудовий! (сміх у залі)
Коли йдеш на обід із друзями — я так роблю зі своїми— коли ми йдемо на обід і виходимо разом, то залишаємо телефони вдома. Можливо, візьмемо один, аби замовити потім таксі. Або зробити спільне «фото після обіду» (сміх).
Це як з алкоголем. Ми усуваємо алкоголь із дому, бо не довіряємо власній силі волі. Ми недостатньо сильні. Коли усуваєш спокусу — стає легше. Коли кажеш: «Не користуйтеся телефонами», люди, буквально, підуть у туалет і зроблять це: «Ага, а ми можемо!»
Коли не маєш при собі телефону — починаєш радіти світу, виникають різні ідеї. Постійна зайнятість — не той час, коли ти інноваційний і створюєш нові ідеї. Ідеї з’являються, коли ми починаємо замислюватися. Бачимо щось і припускаємо, що це можливо зробити.
Не варто заряджати телефони у спальні, нехай заряджаються у вітальні. Ми усуваємо спокусу. Коли прокидаємося серед ночі, то не перевіримо телефон, який би погіршив ситуацію. Але він в іншій кімнаті, отож можеш залишатися спокійним. — Ну добре, це твій будильник. У такому разі — купи собі будильник!
Я веду думку до того, що ми всі втягнуті в індустрію. Нам це може не подобатися, але вибору нема. Ми відповідальні за те, щоб наздогнати втрачене, відробити пропущене і допомогти цьому ідеалістичному, фантастичному, прекрасному молодому поколінню будувати впевненість у собі. Допомогти їм у науці терпеливості та соціальних навичках. Допомогти їм знайти рівновагу поміж життям і технологіями. Тому що так потрібно вчинити.
