Булінг у школі стосується всіх у суспільстві. Здавалося б, що може бути простішим: покарати винного, підтримати жертву – і конфлікт можна вважати вичерпаним. Але не все так однозначно, вважає психотерапевтка, кандидатка медичних наук, викладачка кафедри фізичної та реабілітаційної медицини і спортивної медицини Національного медичного університету охорони здоров’я ім. П. Л. Шупика Жанна Пархоменко.
“Нова українська школа” поговорила з Жанною про те, як сформувати в школі атмосферу, сприятливу для конструктивного діалогу, як переформатувати дитячу агресію на творення, а сторони конфлікту – на команду.
“Не буває так, що діти з 1 вересня починають когось бити чи принижувати, знімаючи на камеру. Булінг не трапляється на рівному місці”.
У початковій школі відповідальним за атмосферу та емоційний стан колективу, безумовно, є дорослий, який перебуває в приміщенні з дітьми в цей момент (класний керівник, педагог, асистент учителя тощо). Саме він має сформувати відчуття фізично-емоційної безпеки для кожної дитини. Це водночас дасть змогу досягти підвищення ефективності навчання. Тож учитель має пам’ятати та керуватися основними принципами побудови емоційно здорового колективу учнів:
1. Правила. Кожна спільнота (не лише шкільна) функціонує за певними нормами і правилами: що і в якому порядку робиться, яка поведінка неприпустима, як вирішують конфлікти тощо. У дитячій шкільній спільноті правила встановлюють дорослі. Але вони мають бути донесені і зрозумілі кожним її членом. І це – так само завдання дорослого.
“Що з тобою відбувається? Яка тобі потрібна допомога, щоби ти зрозумів та засвоїв ці правила?” – такі запитання варто ставити “бунтівникам”, поки ситуація не вийшла з-під контролю.
2. Режим. Діти, особливо молодшого шкільного віку, опановуючи ритм системи навантаження та відпочинку шкільного розкладу потребують своєчасних перерв у незвичному для них нерухомому стримуванні на уроках. Тож якщо вчитель має звичку затримувати дітей після дзвоника, проводити класні години на перервах чи застосовувати як покарання позбавлення відпочинку, зростає агресія. Зменшення рухового режиму призводить до підвищення внутрішнього напруження, і воно має знайти вихід у іграх або організованих рухливих вправах кінестетичної освіти чи на командотворення.
3. Спільне завдання. Це те, що здатне об’єднати в спільноту абсолютно різних людей. Школа – не клуб за зацікавленнями, отже – самі діти не зможуть знайти ідею, яка об’єднала б усіх. Таку ідею має запропонувати вчитель. Це може бути навчальний проєкт, підготовка концерту, дослідження – будь-що. Адже в протилежному випадку клас може об’єднатися навколо ідеї деструктивної – цькування слабшого. Деструктив вимагає менше енергії, тож цей шлях суттєво легший.
4. Лідерство. У початкових класах безумовним лідером спочатку є вчитель. І діти несвідомо “зчитують” його поведінку та ставлення до кожного з членів колективу і відповідно реагують повагою, наслідуючи ставлення наставника.
“Був у моїй практиці хлопчик, на якого весь час жалілися вчителі, а діти, відповідно, почали формувати до нього ставлення як до цапа-відбувайла, – розповідає Жанна Пархоменко. – Хоча насправді дитина була досить талановита, непогано вчилася. Й от потрапило до мене відео з уроку, на якому діти читали вірші напам’ять. У той момент, коли вийшов відповідати цей хлопчик, вчителька занурилася у свій телефон, перестала слухати. Клас моментально відреагував – почалися розмови, сміх, забавки. І в цьому виявилася причина: вчителька підсвідомо транслювала класу внутрішню неповагу саме до цієї дитини”.
Зрозуміло, що педагог – така сама людина, як і його вихованці, і має право на емоцію. Проте він повинен пам’ятати про свою роль лідера й діяти відповідно: у кожній дитині можна знайти щось хороше і звернути на це увагу класу.
“У моїй практиці була низка випадків, коли уважний дорослий кардинально змінив ставлення не лише колективу до учня, якого не поважали, а й цієї дитини до самої себе. Ці дорослі просто знайшли спосіб дитину похвалити. І це кардинально змінило картину на роки вперед”.
У будь-якому колективі обов’язково формується розподіл сталих ролей і внутрішній лідер.
“Є таке поняття як біологічний лідер. Це коли людині навіть не потрібно докладати зусиль, аби колектив слідував його прагненням і згуртовувався навколо його ідеї”.
У такому випадку вчителю бажано не протистояти такій дитині, а розпочати співпрацю над якимось конструктивом. Тобто, знову ж таки, генерувати ідею корисну для самоствердження і взаємопідтримки.
“Колись у мене в школі виник конфлікт з учителем фізкультури. Він набирав оберти, поки той не поставив мене на початок колони під час виконання вправ, щоби решта рівнялися на мене. Я досі поважаю цього вчителя і вважаю його вчинок надзвичайно мудрим”.
“Агресор і жертва – лише ролі. Коли ми починаємо активно рятувати жертву, то самі стаємо агресором”
Ми звикли розглядати булінг як конфлікт двох сторін – агресора та жертви. Тоді як насправді є ще і третя сторона – так званий рятувальник. Називається це трикутником Карпмана. Вихід із цього замкненого кола може бути в серцевину людяності й відповідальності.
“Коли вчитель, адміністрація та батьки починають активно вирішувати конфлікт у дитячому колективі, примушуючи булера відчувати себе винним, застосовувати покарання та колективний осуд, вони автоматично самі стають агресорами, перетворюючи дитину на жертву. І цей процес може тривати нескінченно колом: вчитель покарав, втрутилися батьки, підхопила адміністрація й так далі. Це коло треба розривати ще на першому етапі”.
Насамперед, варто пам’ятати, що жертва, агресор та рятівник – це не характеристики людей, а ролі, які вона добровільно беруть на себе. І ті дії, які вчиняє кожен у конфлікті, є лише аспектом поведінки. Тож і працювати із вирішенням конфлікту потрібно в цій площині: можна засудити поведінку, вчинок, але не людину.
Конфлікт та шлях його вирішення – спосіб показати дитині її цінність, навчити конструктивного діалогу на гуманістичних засадах спілкування, з повагою до потреб обох сторін. Для дорослих це привід звернути увагу на дитину: що з нею відбувається, чого насправді вона потребує і яка їй необхідна допомога.
“Чому агресор так поводиться?, – запитує Жанна Пархоменко. – Ви здивуєтеся. Тому, що йому страшно й боляче: стримуваний біль, що з якихось причин накопичився всередині, виплескується назовні агресією. Це своєрідна маніфестація дитини – зі мною не все гаразд, допоможіть мені”.
З іншого боку, жертва певною мірою дозволяє таке ставлення до себе. І це так само криється в психологічних проблемах дитини, де дорослий може навчити обстоювати свою гідність. Бо рефлекторне “давай здачі” замикає проблему в коло безвиході.
“Так сталось, що дитина не здобула внутрішнього стрижня, повірила, що вона не така, як усі, – в окулярах, із зайвою вагою, шкутильгає тощо. І дитина почала сама себе сприймати вигнанцем, транслюючи це назовні. Таку дитину потрібно навчити казати “ні, мені це не подобається”, отримати підтримку дорослого, що цькування неприпустиме в цьому середовищі, щоби вона перестала відчувати себе жертвою”.
Напруження та деструктив трикутника Картмана зникають, коли агресор вибачається перед жертвою.
“Агресор має вибачитися за помилку, за поведінку – так він візьме відповідальність за свій вчинок. І це надзвичайно важливо для подальшого емоційного стану дитячого колективу. Дорослий має привести сторони до порозуміння”.
“Воювати потрібно не з дитиною, вчителем, школою чи батьками, а з проблемою”
Коли в школі відбувається конфлікт, то він іде за традиційною схемою: “призначається” винний, викликаються батьки, долучається адміністрація. Агресивно налаштовані батьки переспрямовують провину або на свою дитину (відчуваючи сором), або на вчителя, адміністрацію тощо. У результаті, отримується гучний скандал, часто із залученням громадської думки. Конфлікт, може, і заминається, але проблема за такого підходу не вирішується, а навпаки – ускладнюється. Навіть якщо батьки забирають дитину зі школи, вони не приберуть її із суспільства – незручна поведінка буде посилюватись і ускладнюватись аж до асоціальної.
“Ми отримали в спадщину традицію шкільної поведінки: дорослий завжди має рацію; роби, що кажуть, і не став запитань, слухайся – і буде щастя. І школа часто автоматично продовжує дотримуватися цих підходів. Але суспільство нині кардинально інше, діти змінилися й не готові жити в застарілій системі. Вони бунтують, але цим процесом потрібно мудро управляти й переформатовувати з агресії на конструктив і вдосконалення за допомогою нових принципів зворотного зв’язку з повагою та вдячністю.
Найкращий спосіб вирішення конфлікту – його профілактика. Тож починати варто з навчання педагогів та адміністрацій шкіл основ лідерства, протидії булінгу, в тому числі з боку батьків, давати їм інструменти згуртовування дітей навколо спільних завдань. Завдання вчителя – не просто прийти в клас, відчитати лекцію в шумі-гамі й піти в інший клас, а навчати власним прикладом людяної взаємодії, залучати в колективні взаємини з дітьми і спрямовувати їх там, де в них ще не вистачає досвіду.
Але для цього вчитель сам має відчувати свою гідність, не беручи на себе роль жертви в розвитку конфлікту вже з батьками чи адміністрацією, демонструючи безпорадність. На щастя, сьогодні все більше батьків уважно ставляться до емоційного здоров’я своїх дітей і готові розв’язувати проблеми конструктивно.
І найголовніше: у конфлікті можна давати оцінку поведінці, але не особистості дитини, прояснити в чому насправді інтереси сторін і як знайти компроміс”.
Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”
